Рецензія Туе Стин Мюллера

Відомий український режисер Сергій Буковський зняв кіно, що запрошує публіку
познайомитися із композитором Сильвестровим. Я чув його ім’я, зовсім трохи знав про його
неймовірну музику, але нічого – про нього як особистість. Щойно я побачив анонс прем’єри
фільму на цьогорічному Docudays, одразу зв’язався із Дарією Аверченко, яка написала у
фейсбуці пост про преспоказ. Вона люб’язно надіслала мені лінк. Оскільки Docudays
переноситься, припускаю, офіційна прем’єра фільму ще не відбулась. А поки що, доки я не
побачив – і не почув! – фільм на великому екрані, ось вам моя думка…
Стрічка складається із трьох частин, чи то пак фільмів – «Вірус виразності», «Зона пам’яті»,
«Alleluia» – середній хронометраж кожного 40 хвилин. Спочатку я подумав: «Навіщо так?», –
але під час перегляду все швидко стає на свої місця. Коротко кажучи, перша частина показує
процес створення студійних записів, друга – це «домашня» розмова режисера із
композитором, третя – концертне виконання хорового твору.
Попри чіткий поділ частин, бачимо поступальний розвиток загального сюжету, що зближує нас
із Сильвестровим та його музикою. За його словами, успіх для композитора – це коли твір
правильно зіграний, так, як було задумано. На початку ми бачимо, що Сильвестров
невдоволений звучанням під час запису, він постійно робить зауваження, спілкуючись із
диригентом через гучномовець. Так триває досить довго. Починаєш думати, що він просто
якийсь впертий стариган, але у другій частині, під час змістовної розмови вдома, відчувається
відданість композитора своїй справі, а також розкривається його конфлікт із радянською
владою через «експерименти із авангардною музикою», як тоді говорили.
Впродовж усього фільму Буковський послуговується позасюжетними вставками, під час
більшості із них ми чуємо музику на тлі прекрасних зимових пейзажів – у місті та за його
межами. Часто у цих сценах проїжджають поїзди, і в цій деталі є глибинний сенс, вона не
справляє враження простої «ілюстрації». Чудова сцена відбувається у скромному помешканні
Сильвестрова, коли він роздивляється настінний календар на 2019 рік, ілюстрований
картинами Брейгеля, сторінка за сторінкою – він занурений у мистецтво. Так само він
занурений у поезію, і доказ тому – кілька епізодів, де звучить музика Сильвестрова на вірші
Шевченка. «Його поезії – це псалми, – говорить композитор, – їх треба співати». Патріотичні
псалми.
– Який ваш улюблений звук?, – запитує Буковський.
– Коли Данте описує музику, у нього є такий термін «дольче». Звук взятий, дбайливо і легко.
Закадровий голос Буковського говорить, що Сильвестров закінчив свою Дев’яту симфонію у
2019-му році. Робота над нею розпочалась у 1996-му – у рік, коли не стало дружини
композитора. Камера обережно рухається вздовж полиці із родинними фотографіями, але
режисер не вдається до деталей особистого життя, принаймні не прямо.
Остання частина знову демонструє невгамовний перфекціонізм Сильвестрова. Хор виконує
«Alleluia». Більша частина вокалістів – юні дівчата із заплетеним у кіски волоссям, композитор
раз за разом перериває спів. Говорить диригентці: «Темп занадто повільний…», – і тому
подібні коментарі. Раптом одна дівчинка непритомніє – маестро картає себе за прискіпливість.
Хор доспівує до кінця. Сильвестров повертається до Буковського зі словами: «Ви змонтуєте,
так?»
Гарний персонаж. Хороший фільм. Зроблено легко і дбайливо.
Україна, 2020, 2 години 23 хвилини
©текст Туе Стін Мюллер
© перекляд Юлія Галета
©фото Романа Бондарчука, Docudays UA, 2018

Оригінальна стаття на сайті http://www.filmkommentaren.dk