Андрій Загданський: Для мене фільм закінчено після першого перегляду з глядачами
Андрій Загданський: Для мене фільм закінчено після першого перегляду з глядачами
22 березня відбудеться світова прем’єра на Docudays UA документальної стрічки виробництва кінокомпанії “Магіка-фільм” та AZ films “Національний музей”. Напередодні прем’єри режисер Андрій Загданський розповів, що для нього означає ця робота.
Насправді вам багато-хто позаздрить. Ви отримали доступ до святая святих - загадковий світ музейних залаштунків. То що відбувається тоді, коли зачиняються двері за останнім відвідувачем?
О, це небезпечне запитання. Я знаю, що вони роблять, та обіцяв музейним шедеврам не виказувати таємницю їхнього нічного життя.
Проте… Дещо нам таки вдалось підгледіти і глядачі це побачать у фільмі.
Чому ви обрали саме Національний художній музей для зйомок?
Думаю, секрет в слові "національний". На відміну від багатьох прекрасних музеїв, де мені довелося побувати, в "нашому" немає нічого імперського. Він істинно національний, український. Якщо завгодно, музей на Грушевського не тільки сховище національного мистецтва, а й сховище національного несвідомого. Мистецтво реєструє емоційні стани нації і потім зберігає матеріальну пам'ять про них. І про нас. Про наші кращі і гірші дні. Про нашу геніальність і про наше божевілля. Про нашу красу. І про нашу нікчемність. І я хотів зробити фільм про Україну. З тієї самої пам'ятної зими 2014 року. Зрештою, я знаю цей музей все життя. Спочатку як студент-прогульник, я навчався рік у Київському політехнічному і проводив в музеї чимало годин в холодні зимові дні, а потім як студент Дмитра Горбачова, який водив нас, студентів кінофакультету, в фондосховища музею, де зберігалося справжнє українське мистецтво - Петрицький, Пальмов , Бойчук.
Зйомки фільму тривали півроку. Які відкриття ви для себе зробили, поринувши на такий довгий час у естетику музею?
Безліч. Якщо говорити про роботи, то всі "відкриття" тієї чи іншою мірою є у фільмі, починаючи з "чудотворної" ікони з Братського монастиря до "Пилярів" Олександра Богомазова. Перша воістину дивом пережила знищення монастиря в 30-і роки минулого століття, друга майже 90 років пролежала в жахливому стані у сховищах музею в очікуванні реставрації та першої появи на світ у травні 2019.
І ще я відкрив для себе безліч чудових людей, які працюють жерцями, або частіше, жрицями цього храму. Перерахую не всіх, але багатьох: ветеран музею і особлива людина Людмила Міляєва, директор Юлія Литвинець, куратори Галина Бєляєва та Олена Кашуба, головний хранитель музею Анна Вівчар, реставратор Наташа Чумлай, завідувач відділом графіки Данило Нікітін ... Повторюю, я назвав не всіх ...І всі вони нам допомагали.
Якщо порівнювати музеї із секулярними храмами, то яким ви бачите цей храм?
"Секулярний храм", я сказав в якомусь інтерв'ю і тут навмисний оксиморон. Але це дійсно так. У музеї ти занурюєшся в особливий стан. Неодноразово бачив, як люди сидять або стоять перед однією роботою по півгодини. Сам так можу ... Звичайно, відвідувачі приходять в музей з різних причин: побачити, дізнатися, відчути, пережити і зрозуміти щось про себе. Стати вище. Тому храм. Секулярний храм.
Коли ви побачили готовий фільм, якими були емоції? Чи вдалось все задумане?
Бачив фільм тисячі разів, поки його знімав і монтував, як на екрані комп'ютера, так і увісні, але "готовий фільм" я ще не бачив. Для мене фільм закінчено після першого перегляду з глядачами. Дихання глядачів, приглушені репліки, покашлювання, шепіт і тиша в залі з'єднаються для мене з тим, що ми робили. З тим, що на екрані. Ця "друга" фонограма каже автору дуже багато. Ось тоді фільм закінчено. Цю мить мені ще доведеться пережити.
У мінливому світі сучасних цінностей, коли музеї стають діджиталізовані і кожен бажаючий може споглядати світові шедеври у своєму гаджеті, що може привести людину в музей?
У Нью Йорку, де я живу, не бракує чудових музеїв і не бракує туристів... Проблема для мене, якщо я збираюся, скажімо в MoMA, інша, - коли краще уникнути натовпу туристів. Саме музеї роблять велике місто привабливим. І це, мені здається, важливо розуміти міській владі. У Києві, Львові, Одесі. Усюди. Гаджети ніколи не замінять прямого "емоційного зіткнення" з образотворчим мистецтвом, як не замінить екран телевізора або телефону екрану кінотеатру. Я багато разів бачив "Квітучі гілки мигдалю" Ван Гога в репродукціях, але коли вперше побачив роботу в музеї в Амстердамі я випробував емоційне потрясіння. Щось подібне, напевно, відчувають альпіністи, коли вперше дивляться на Еверест. Точно так само було з "Пилярами" Олександра Богомазова, коли роботу вперше повісили на стіну в експозиційному залі музею. Це неймовірна мить. Заради цього люди будуть ходити в музеї завжди. Біда в іншому. Багато хто просто не знає, як це відчути. Як кажуть англійською “Acquired taste” ("набутий смак"). Треба вміти бути враженим. Треба вміти відчувати захват, коли ти дивишся на роботи Клеє або Петрицького. Або читаєш вірші Бродського. Або Жадана.
Розмовляла: Ольга Мельник
Фото: Олесь Бадьо